..знеструмлені будинки стояли колом та дивилися один одному в чорні очі-вікна. темрява.. атом до атома. я стояла у німому захваті, даючи темряві поглинути мене. це єдине, що мало сенс, ця маленька вічність, перервана дебілами за пультом, що вважають себе всемогутніми. в мене забрали мою темряву. я ще довго шукала її, закриваючи очі долонями, ховаючись від вуличних ліхтарів під ковдрою, але не знайшла.

ніч.. найбільша подія — «Вероніка вирішує померти». банальний сюжет, що змушує мене здригатися. особливо від думки про лікаря, що грає з життями Вероніки та Еда..  не могла спочатку зрозуміти, як її серце з раковою пухлиною не розривається від кохання до нього, як він жив до неї —  без жодної думки в голові, у морі розпачу, у морі своїх дивних малюнків, у морі психів,  яким насправді й належить наш світ.

ніч без сну. ніч з шепітом «ви придурки» та гриманням дверима, щоб вони прокинулися та зосередженно мізкували, наснилося це їм чи ні.

ніч з недотемрявою. псевдотемрявою, що мене не влаштовує.